Я тут. Поки що. Без мишки. В суботу повернувся з курінного мокрий від дощу, бруду і поту через надшвидкісне збирання реманенту. Загалом провтикав 4 дні через срану ангіну та історичні епохи з Київської Руси до Хмельницького. Зате УСС і УПА дісталися мені(точніше, юнацтву) у повному обсязі. Що ще сказати - клясний був табір, фактично перший мій досвід пластового табору не в якости охорони))) Мене ще й писарем зробили, відтак довелося повністю зануритися у таборові будні. Нарешті провів польові випробування своєї страйкбольної М-4 - УСПІШНО!!! Файне товариство, файно проведений час, трохи екстріму в останній день - що ще треба козакові для щастя? Далі буде і буде краще! Зараз дибільний час - доводиться багато сидіти з братом через те, що батька постійно немає, а у мами робота. Зате є час прочитати багато книг і передивитися фільми, до котрих не дійшли б руки. Останнє з прочитаного - "Стратегія непрямих дій" Ліддела-Гарта і "Друга світова. Стрматегічний і тактичний огляд" Дж. Фуллера. На черзі - "Сталінград" Пауля Кареля і "Я був ад"ютантом Паулюса" Вільгельма Адама. З фільміів нарешті переглянув "Взвод" і "Апокаліпсис сьогодні" - лайно ще те що одне, що інше, хоча щось у цих фільмах є.. У п"ятницю їду в Полтаву до коханої, всього лиш на кілька днів, бо зв"язковий к.ч 83 нині на тернопільщині і курінні справи доведеться мінімально вести мені. В плянах - поїздка до Львова по нашивки і кокарди. До речі, мене, мабуть, беруть на "ЛЕГІОН" !!!!!!!!!!! ТРИМАЙТЕ КУЛАКИ І ГОТУЙТЕ НАПЛЕЧНИКИ!

Оскільки мишу я розтрощив об стіну, додавши для надійности молотком, намагаюся вгамовувати комп лишень клавіатурою, відтак не ображайтеся на помилки чи відсутність форматування..

Кароч, любі друзі! З курінного я відступив на 2-3 дні, щоб вилікуватися ібо зараз в лазареті (чит. вдома) з інфекційною ангіною, температурою 38,2. Ага, вчора ще мав кліща на спині, котрого довелося виколупувати голкою з лінзою і ліхтариком і не без допомоги добрих людей. Хочу якомога швидше видужати і бігом назад до майстра Скіфа і малих, а то вони з демолібералом-пацифістом Хіміком геть збожеволіють.

Чому ж я ту щось пишу? Сидів би си й лікувався..Але в ніч із середи на четвер я був змушений добиратися від озера Охнич, де відбувається курінний, до Луцька БЕЗ маршруток. Якби це все не відбулося зі мнов, ніколи б не повірив..

Так от, вийшовши з території табору десь о 20-й з чимось непомітно щоб не підривати бойовий дух малих, безнадійно провтикав останню маршрутку до Луцька, що йшла з Маневич о 21-й.. Від Карасина до Маневич – 2 з чимось км і я вже настроївся на факану пішу прогулянку без музики, намагаючись зупинити попутку. 5-6 машин проминуло, але підібрав мене якийсь хлопець на «Ладі» і довіз до Маневич БЕЗКОШТОВНО, відмовившись брати гроші. Якщо хтось із тих, хто це читає знає його – подякуйте, дуже він мене виручив!

Але до Луцька ще близько 80 км.. Дзвоню до Грома, той погано почувається і не мо приїхати автівкою, Телефон, сука, розрядився безнадійно і не вмикається. Йду пішки вздовж дороги і намагаюся зупинити машину – хоча хєрово намагаюся.. Головні приколи чекали на мене у кафе «Околиця» за 2 км від столиці Палестини. Дізнавшись про мої пригоди і невдачі, продавець Валера і хазяйка кафешки мене безкоштовно напоїли чаєм, нагодували і навіть запропонували переночувати коли що.

От так я там і танцював на площі біля кафешки, ходив до акабів(пост за 300 метрів) щоб вони мене посадили на машину і вони намагалися, але жодної машини до Луцька не було.. я вернувся до Околиці і мені сказали, що є автобус із заробітчанами із Закарпаття, що працювали в кацапстані і тепер повертаються. Ті ж самі люди, що нагодували мене, попросили водія мене взяти і взяти БЕЗКОШТОВНО!!! А Закарпатці – чудові люди)))) Пригостили цукерками, печивом і Живчиком, пропонували навіть пиво, але я того не вживаю, словом, СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ АБО УКРАЇНЕЦЬ ЗАВЖДИ ДОПОМОЖЕ УКРАЇНЦЕВІ! Доїхав я без пригод, прийшов додому, почуваючись  прекрасно морально і ХЄРОВО фізично.

Висновки:

1. Ніколи б не подумав, що люди здатні на доброту до незнайомих людей. Виявляється, здатні. Навіть таку безсердечну потвору, як я, це вразило до глибини душі.
2. Якщо я вам небайдужий, то наступнього разу, коли їхатимете до Малевич, зупиніться біля кафе «Околиця» і потисніть руку продавцю за те, що потурбувалися про мене.
3. ЗАКАРПАТТЯ!!! Люблю тебе за твою говірку і добрих людей! Хлопцям-заробітчанам – велике спасибі. Ітом приїду до вас на бограч і гамбовці.
4. А ви приїздіть на синьооку Волинь на озеро ОХНИЧ!!! Не пошкодуєте! (Якщо не доведеться повертатися додому посеред ночі)))))

НАРІД!! ЗАВТРА ЇДУ НА КУРІННИЙ ДО 11 ЛИПНЯ, ТОМУ МОЖЕТЕ МЕНЕ НЕ ШУКАТИ - СПРОБУВАТИ МО ЛИШ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ.. ЗАЗДАЛЕГІДЬ ВІТАЮ ВСІХ ІЗ ЗАВТРАШНІМ СВЯТОМУ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ!!!

В ПЕКЛО СОЦІЯЛІЗМ, КОМУНІЗМ, ЛІБЕРАЛІЗМ І ВСІ СУПУТНІ АНАНІЗМИ!!!
ХАЙ ЖИВЕ УССД!

Є перелік речей, котрі необхідно робити при обстрілі, такі як закрити голову руками, прибрати всі предмети типу битих пляшок і так далі, але ж хто це зараз слухатиме чи виконуватиме?! Якби це було місяців 7 тому, ми б лягли на дно окопу, закривши голову ледь не ногами і всім, що потрапило б під руку, тремтіли і молилися б. Десь там, за 700 метрів перед нами 6 артдивізіонів мішають з землею їхній передній край, але цього не видно. Сюди долітають лиш відривки землі, якесь сміття, подекуди щось цікавіше – пальці, уламки касок чи роздавлені нереальною силою дульні гальма АК-74. Лине гул, вібрація, усю чоту кидає, як у львівській маршрутці в минулому житті, до війни. Артилерія з прагматичністю командира айнзацгрупи гупає вже 45 хвилин і за 15 хвилин закінчить свою партію для того, щоб своє соло зіграла піхотна скрипка.

   «…… вийдеш ти в ту сторону, послухай, де в багряних полум’ях поля…..» - востаннє вона звучала 8 місяців тому, коли ми, молоді і необстріляні, тремтіли в цих лісах і прощалися з життям. Як все тоді здавалося тупо і безнадійно! Нас вигнали з Дніпропетровська і гнали так 5 місяців аж сюди, до східніх околиць Житомира, де ми врешті зупинилися, щоб ніколи не відступити далі. Туди, де холодним весняним ранком було вписано нову сторінку в історію цієї війни; де дивізія, сформована цілком із молодих націоналістів зі всієї України, розгромила регулярні ворожі частини і звільнила українське місто Житомир від окупації.
  
   Це були важкі часи. Багато хто всерйоз починав думати про відступ ще десь далі на захід, а то й взагалі про здачу. Та це було тоді. Це було колись і з цим місцем немає зовсім нічого спільного, ні з цими обгорілими залишками лісу, ні голосами, в яких зникли юнацькі боязливі тони, ні зі сталевими поглядами брудних бородатих солдатів, що йдуть стежкою туди, де колись була вирубка. Тільки сьогодні ми не відступаємо і не йдемо вперед.
  
   Ось поряд з нами побиті і перев’язані кимось створіння. У них немає поясів, підсумків чи касок. І однострій у них викликає огиду – чорно-зелений смугастий. На плечах – світлі кола, там колись були нашивки із двоголовим мутантом, але москальня їх масово зпорює, бо ж знає, як на нас це діє після всього побаченого. Їх небагато, штук 30. Всі – офіцери, всі з однієї кантори і записана у їхніх аусвайсах вона як «особий отдєл». Це вони, виродки, знущалися, розстрілювали і катували наших хлопців-полонених. На третій день нашого наступу їх чомусь забули евакуювати от і дістався нам такий трофей. Так і сиділи вони у непримітному будинку по вулиці К., а зовсім недалеко вже стояло безліч хрестів з Тризубами і восьмою точкою Декалогу.

   Найприкріше те, що жодного опору не чинили – просто здавалися і все. Ми не соромилися і не вдавали із себе благородніх лицарів. І ми не збиралися нічого прощати. Жодного життя, жодної поламаної долі. Тому і йдемо нині цією стежкою, згадуючи на ходу, куди далі. Ми йдемо на розстріл, тільки тепер розстрілюватимуть не нас. Намагаюся не думати про це. Натомість тихенько повторюю улюблену мелодію. Я сумую за лісом і вбитими побратимам. Навіть не дивлюся під ноги. Просто відраховую кроки один за одним і виглядаю підходяще місце. В душі – порожньо. В очах теж. Не піддаватися емоціям! Але і їх немає. Є тільки автомат на плечі і 30 набоїв у магазині. Цікаво, чи здогадуються виродки, куди ми їх ведемо. Чи є у них якісь емоції? Чи усвідомлюють вони, що накоїли, чи здогадуються вони, що зробили б з ними бійці, якби під рукою не було комендатури і командирів. Чи хоч уявляють вони, скільки чудових хлопців згубили, скільки сердець спустошили чорною тугою і порожнечею. Скільки сліз і крови пролито. Після такого будь-який їхній одноплемінник для нас – мішень і неважливо абсолютно, лікар це чи чекіст. Серця не залишилося, самий колючий дріт. А погляд не злий. Його немає, це погляд удава, котрий дивиться, не кліпаючи. Без молитви і прощення..

http://nation.org.ua/blog/blog373/blog9199.html